Сидіти у вогні: Марія Макуха про сни, увагу і мистецтво йти назустріч

У цій серії розмов я досліджую просте, але водночас несподівано складне запитання: що таке «внутрішня робота» і чи справді вона змінює наше життя? 
Я розмовляю з фахівцями з психології, фасилітації та терапевтичних практик, щоб зрозуміти, що насправді означає «працювати над собою»: що саме змінюється, які результати переживають люди і які конкретні практики підтримують цей процес. Ця стаття продовжує це дослідження через діалог із Марією Макухою, фахівчинєю з психологічного консультування та гештальт-терапевткою з України. Ось посилання на її візитку та профіль у Фейсбуці.

Підписуйтеся на нас у Substack, щоб читати більше інтерв’ю англійською.
---

Марію я знаю дуже давно – і вона для мене унікальна людина. По-перше, вона дуже сильний організатор. Я думаю, що без Марії, можливо, не було б Інституту глибинної демократії в Україні – принаймні, в тій формі, в якій він існує зараз. Вона була біля самих витоків і була однією з ключових організаційних сил.

А ще Марія для мене унікальна тим, що володіє одразу двома підходами: гештальт-терапією і процесуальною роботою. Коли я замислював це інтерв’ю, мені здавалося, що ми говоритимемо переважно про різницю підходів – як гештальт і процесуалка бачать внутрішню роботу та роботу зі снами. Але щойно ми почали, розмова повела нас у зовсім несподівані напрямки, де на нас чекали золоті самородки інсайтів. Я буквально горю бажанням поділитися з вами тими знахідками, які стали для мене справжніми ага-моментами.

Але перш ніж ми туди підемо, давайте почнемо з початку – з того, як Марія взагалі потрапила в психологію.

Заборонена книжка та тема смерті

Є стандартні маршрути, якими люди приходять у психологію: спершу “серйозна” освіта, потім робота, потім втома від чужого сценарію – і вже після цього поворот у психотерапію. У Марії все було навпаки. Вона вступила на психологію одразу після школи, без довгих вагань і “пошуку себе” – і сама визнає, що це не найпоширеніша історія.

У її випадку психологія її знайшла сама.

«Мені було шістнадцять. Я в мами в майстерні знайшла самвидавний томик Кастанеди. А на обкладинці – бабусин напис олівцем: “очень вредная книга, нельзя читать, от неё можно сойти с ума”. І для мене в 16 років це було найкращою рекламою. Рекомендація».

Книжку вона не “прочитала” – вона її проковтнула, одразу всі томи, які були. Її буквально зачарував цей новий світ: шлях сновидінь, змінених станів, відчуття, що свідомість може бути іншою; шлях воїна, близькість до теми смерті, напруга життя “на краю”.

Через книги Кастанеди Марія обрала свій професійний шлях. Ще в університеті її перші серйозні роботи – бакалаврська і дипломна – були про ставлення до смерті та психологічне здоров'я. Ніби смерть від початку була в її професійному інтересі.
Пізніше, на сесії з Максом Шупбахом (засновник Інституту Глибинної Демократії), Марія розповіла сон: їй наснився один із перших клієнтів, який помер від раку, і ніби вони говорили по телефону. Макс назвав її natural psychopomp – провідником між світами.

Але Кастанеда дав їй не тільки професію – він дав їй союзника. Смерть, яка завжди стоїть за твоїм лівим плечем. Цей союзник постійно нагадує про цінність моменту, про чесність із собою. На тлі четвертої річниці війни в Україні ця метафора звучить для неї особливо – не як пафос, а як внутрішній орієнтир, який веде.

Просто береш і йдеш у цей вогонь

Після того, як Марія говорить про смерть як про союзника, стає зрозуміліше, як саме вона працює з викликами. Коли щось погане або страшне стається, одна частина хоче відсторонитися, витіснити це, заглушити. Але є й інша частина, яка хоче зайти всередину і лишитися там достатньо довго, щоб щось у тобі змінилося. Марія називає це просто: сидіти у вогні (це також про однойменну книжку Арнольда Мінделла).

Ось як це виглядає на практиці. Після переїзду до Австрії з дітьми – на тлі напруги, невизначеності й потоку новин – у Марії почалися ночі безсоння, на межі панічних атак. І цей стан нікуди не зникав від того, що вона з ним боролася.

Ніч, безсоння, виснаження, але в тілі багато активності, і голова повна думок. І в цей момент вона вирішила не намагатися “передушити” це як щось тривожне. Вона бере блокнот і починає з тіла, з руху: ловить не зміст думок (новини, майбутнє, діти, робота), а їхню енергію. Вона показує це жестом: думки “бемцюють об стінку черепа”, і вона розгортає цей ритм рухом. Звідти приходить образ: хвилі, які накривають і змішують з галькою, і ти вже не розумієш, де верх, де низ. А потім – вже всередині цього образу – починає народжуватися текст, цілі вірші. І коли цей текст було написано, щось відпустило, і вдалося заснути.
Мене вразило, з якою впевненістю Марія це вимовляє. Раніше я мав у собі цілу внутрішню дискусію – чи треба йти в цей вогонь, які за та проти. А дивлячись на Марію, зрозумів: для неї це не "гарна ідея", а перевірена практика. Коли приходить стан, який лякає, у багатьох перша реакція – "прибрати", "вимкнути". Марія каже: просто візьми і піди в цей вогонь.

Внутрішня робота як фокус уваги

Коли ми дійшли до слів “внутрішня робота”, Марія сказала це так, ніби ставить крапку в довгій дискусії: найключовіше – фокус уваги. Вона кілька разів повертається до цього формулювання: “перш за все – фокус”, “це про інше використання фокусу”, “це і є портал”. 

І це особливо важливо зараз, коли увагу легко розпорошити. У реальному житті це виглядає так: з’являється подразник – новина, конфлікт, симптом, страх, хвиля сорому чи злості – і тебе “накриває”. Перше, що легко відчути, це роль жертви: ніби ситуація сильніша за тебе, ніби вона керує тобою.

У Марії є характерна фраза: та штука, яка тебе “кошмарить”, часто несе для тебе силу, яку ти можеш інтегрувати – і саме тому вона може стати “порталом”. Але цей портал не відкривається, коли ти активно “пояснюєш собі ситуацію” або намагаєшся її перемогти. Він відкривається, коли ти робиш майже парадоксальну річ: заходиш у вогонь і тримаєш увагу.

І тут не йдеться про напружену роботу, це про присутність: сидиш у цьому стані, як у нічній історії з блокнотом. Не сперечаєшся із сюжетом думок, а відчуваєш їхній ритм, тиск, енергію. Дозволяєш з’явитися тому, що піднімається зсередини – образу, руху, фразі, імпульсу. І в цьому спостереженні починає проявлятися те, що можна інтегрувати: сила, ясність, рішення, наступний крок.

Межа контакту: те, що народжується між нами

Марія говорить про гештальт так, що в ньому відразу чутно не “техніку”, а живу сцену: є я, є ти – і є ще щось, що з’являється між нами. І це вже не сума двох людей, а нова якість, яка народжується тільки тоді, коли є взаємодія. Вона називає це межею контакту: місцем, де ми торкаємося одне одного словами, паузами, поглядом, тоном – і навіть тим, як ми відводимо очі або раптом починаємо говорити швидше.

І для такої межі не обов’язково потрібна інша людина. Межа контакту може бути між тобою і полем – між тобою і роботою, містом, тілом, симптомом, страхом, сном. Будь-де, де є “я” і є “щось інше”, з чим ти реально взаємодієш, а не просто міркуєш про це.

Але одна взаємодія ще нічого не гарантує. Другий ключовий елемент – увага до цієї межі. Не до того, що я “думаю про тебе”, і не до того, як я “виглядаю в цій ситуації”, а до того, що відбувається прямо зараз: де контакт стає щільнішим, а де переривається; що народжується у паузі; від чого змінюється напрямок розмови. Коли ти тримаєш увагу на межі, ти краще бачиш і себе, і іншу сторону – і ту інформацію, яка з’являється саме в контакті.

Сон як живий матеріал

Марія каже просто: «Я люблю працювати зі снами». І додає деталь, від якої в цій темі одразу стає більше ваги: колись її недописаний диплом теж був про сни – вона навіть сміється, що, може, допише його, поки ми говоримо. Їй відгукується юнгіанська ідея The Childhood Dream – раннього сну, який може тягнутися як патерн, червоною ниткою через усе життя.
У гештальті робота зі снами часто починається з роботи з проекціями: ти входиш у різні образи сна, втілюєшся, проживаєш. Сон не лежить перед тобою як текст – він живе через ролі. Ти переходиш у фігуру, говориш із її місця, відчуваєш її вагою тіла, темпом, поглядом – і через це розкривається те, що в повсякденності часто лишається невидимим. Терапевт може спитати й дуже прямо: якщо відсунути зміст сну на задній план, що б це було за послання?

Коли Марія працює зі снами, її "вхід" починається з того, що клієнт уже приніс у кімнату. Вона дивиться, як людина розповідає сон, які в неї при цьому рухи, де вона ковзає, де затинається. Майже завжди вона починає з одного питання: «Який післясмак залишив у тебе цей сон?» – і вже звідти рухається далі.

Далі вона орієнтується на структуру. Бувають сни-уривки – "обривочок якогось враження з післясмаком", і Марія підкреслює: це теж буває "дуже заряджено". А буває сон із чіткою рольовою побудовою – і тоді вона розставляє образи в просторі кімнати, проходить між ними, втілюється в кожну роль і збирає те, що з'являється, як пазлики. Про техніку цієї роботи – детальніше нижче.

Поруч із гештальт-методологією Марія описує свої "вишеньки на торті" – інтервенції Макса Шупбаха. Вони звучать коротко й різко, ніби одразу показують, куди дивитися. Один із її улюблених прикладів: «Тобі приснилася твоя звичайна кухня, каструля, твоя кицька і єдиноріг – то з чим ти перш за все будеш працювати?». Відповідь-орієнтир: дивитися туди, де найбільш заряджене, найбільш дивне і водночас найбільш далеко від твоєї ідентичності.

Ще один епізод – сон із дельфінами. На сесії з Максом Марія згадала дельфінів, і він запитав: «А хто з твого життя міг би зіграти роль цих дельфінів?». І тут зійшлися дві речі: канал відносин, межа контакту – і те, як сон можна одразу "приземлити" у живу реальність через впізнавання енергії. Дельфіни для неї були дуже конкретним враженням із семінару Мінделлів: як вони рухаються, як взаємодіють, скільки в них внутрішньої свободи. І це була енергія, яка в ній самій тоді була "не присвоєна, неусвідомлена", яку стало цінно доінтегрувати.

У цьому й відчувається Марійчин "смак": сон для неї – це матеріал, який можна розкласти в просторі, відчути тілом, зібрати в пазлики, а потім зробити один точний крок у найзарядженіше – туди, де дивно і далеко від звичного "я". І саме там, за її досвідом, часто лежить те, що хоче бути інтегрованим.

Практика та інтервенції, які можна забрати з собою

Наприкінці розмови Марія поділилася практикою й кількома ходами, які вона реально використовує в роботі. Їх легко спробувати наодинці, з терапевтом або в групі. У всіх них є спільна логіка: ми не шукаємо “правильне пояснення” – ми шукаємо енергію, яка далеко від звичного “я”, і пробуємо її прожити.

Практика “Полярності → образ → Dream Figure”

Спершу випиши три якості, які ти у собі знаєш і цінуєш найбільше. Це можуть бути “добрий”, “відповідальний”, “працьовитий” або будь-що, що звучить як твоє “звичне я”. Потім навпроти кожної якості запиши полярність – протилежне. Те, з чим ти себе зазвичай не ототожнюєш, що може навіть трохи дратувати або лякати.

Далі подивись на ці три полярності разом і задай собі питання: який образ із цього складається? Марія пропонує дозволити образу прийти без поспіху – як фігура, як персонаж, як “щось”, що має форму й характер.
Коли образ з’явився, зроби наступний крок: увійди в нього. Можна намалювати. Можна встати, прийняти позу, відчути вагу, ходу, подих, голос. Це і є Dream Figure – фігура, яку ти не аналізуєш збоку, а пробуєш побути нею, щоб відчути, що в ній є для тебе.

Марія згадувала приклад: одна дуже тендітна, жіночна жінка так увійшла у свій образ, що “відкрила в собі кам’яного Халка” – і в цьому було стільки заземлення та сили, що їй навіть не хотілося звідти виходити. Саме так ця практика працює: те, що здавалося “не моїм”, раптом стає опорою.

Три ходи, які Марія використовує в роботі зі снами

• Перший – питання про післясмак. Коли є сон або сильний стан, Марія починає з простого запиту: «Який післясмак це залишило в тобі?». Це відразу переводить фокус із сюжету на енергію й показує, де "заряд".
• Другий – розставити сон по кімнаті. Якщо сон має кілька образів або сцен, вона пропонує буквально "розставити" їх у просторі: визначити кожному місце, вектор, фігуру. Потім – походити між точками, коротко "повтілюватися" в кожен образ: прийняти його позу, подих, голос. І зібрати те, що з'явилося з різних ролей, як пазлики. Саме цей крок перетворює сон із розповіді на тілесний досвід.
• Третій – питання Макса з історії про дельфінів, яку я вже згадував: «Хто з твого життя міг би зіграти цю роль?». Воно різко приземляє енергію сну в реальність: ти починаєш впізнавати, де ця якість уже є в твоїх стосунках або де вона є в тобі, але ще не присвоєна.

Якщо зібрати ці ходи в одну лінію, виходить дуже Марійчин алгоритм: знайти післясмак → дати сну форму в просторі → зробити один точний крок до енергії, яка найбільш дивна і найдалі від звичного “я”.